Пошук по сайту


* * * - Анджей Сапковський Вежа Блазнів (роман) Україна

Анджей Сапковський Вежа Блазнів (роман) Україна

Сторінка7/118
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   118

* * *


Виходячи з ратуші просто в темряву вулиці Святого Яна, купець Гофріхтер краєм ока вловив рух на освітленій місяцем стіні вежі — невиразний силует, що пересувався, трохи нижче вікон міського сурмача, але вище вікон кімнати, де щойно закінчилася нарада. Глянув, прикриваючи очі, щоб не засліплювало, від світла ліхтаря, який ніс слуга. «Якого чорта, — подумав він і негайно перехрестився. — Що це там лазить стіною? Пугач? Сова? Кажан? А може…»

Гофріхтер здригнувся, ще раз перехрестився, аж на самі вуха насунув кунячий ковпак, закутався в шубу і швиденько подався у бік дому.

Тому він і не побачив, як велетенський стінолаз[61] розправив крила, злетів із підвіконня і безшелесно, як привид, як нічна примара, почав ширяти над дахами міста.

* * *


Апечко Стерча, пан з Ледної, не любив бувати в замку Стерцендорф. Причина була одна–єдина, до того ж проста: Стерцендорф був садибою Таммо фон Стерча, глави, старійшини і патріарха роду. Або, як казали деякі, — тирана, деспота і мучителя.

У кімнаті було задушливо. І темно. Таммо фон Стерча не дозволяв відчиняти вікон, побоюючись, щоб його не продуло, віконниці теж весь час мали бути закриті, бо світло разило очі каліки.

Апечко був голодний. І весь у дорожній куряві. Але ніколи було ані поїсти, ані почистити вбрання. Старий Стерча не любив чекати. І не мав звичаю частувати гостей. А надто родичів.

Тому Апечко ковтав слину, щоби промочити горло, — випити йому, звісно ж, нічого не подали — і переповідав Таммо олесницькі події. Робив він це неохоче, але що ж — мусив. Каліка чи ні, паралітик чи ні, але Таммо був патріархом роду. Патріархом роду, який не терпів непослуху.

Старий слухав повідомлення, вмостившись у кріслі у звичній для нього неймовірно перекособоченій позі. «Старий покручений пердун, — подумав Апечко. — Клятий поламаний дідуган».

Причини стану, в якому перебував патріарх роду Стерчів, не до кінця і не всім були відомі. Згода панувала стосовно єдиного — Таммо звалив удар, бо Таммо розлютився понад усяку міру. Одні стверджували, що старець розгнівався, дізнавшись, що його особистий ворог, ненависний вроцлавський князь Конрад одержав єпископське свячення і став наймогутнішою особою на Шльонську. Інші запевняли, що фатальний вибух спричинила теща, Анна з роду Погожелів, якій підгоріла улюблена страва Таммо — гречана каша зі шкварками. Як воно було насправді, невідомо, однак результат був наочний і не помітити його було неможливо. Після цього випадку Стерча міг рухати — зрештою, дуже незграбно — тільки лівою рукою і лівою ногою. Його права повіка була завжди опущена, з–під лівої, яку йому іноді вдавалося підняти, цівочкою сочилися слизуваті сльози, а з кутика перекошеного в потворній гримасі рота текла слина. Нещастя призвело також до майже цілковитої втрати мови, з чого взялося і прізвисько старого — Балбулус. Заїка–недоріка.

Але втрата здатності говорити не потягла за собою того, на що сподівалася вся рідня, — втрати контакту зі світом. О ні. Пан Стерцендорфа, як і раніше, тримав рід у кулаку, і всі його боялися. І те, що він хотів сказати, казав, бо в нього завжди напохваті був хтось, хто міг зрозуміти й перекласти людською мовою його булькотіння, хрипіння, гугнявлення і крики. Цим кимсь, як правило, була дитина — котресь із численних внуків або правнуків Балбулуса.

Зараз мову його тлумачила десятирічна Офка фон Барут, яка, сидячи біля ніг старця, наряджала ляльку в клаптики кольорового шмаття.

— Так от, — Апечко Стерча закінчив розповідати і, відкашлявшись, перейшов до висновків. — Вольфгер через посланця просив повідомити, що зі справою впорається швидко. Що Рейнмара Беляу буде схоплено на вроцлавському тракті і його покарають. Однак зараз руки у Вольфгера зв'язані, бо трактом подорожує олесницький князь з усім своїм двором та різні важливі духовні особи, тож поки що нема як… Нема як погоню вести. Але Вольфгер присягається, що виловить Рейневана. Що йому можна довірити честь роду.

Повіка Балбулуса підскочила, з рота витекла цівочка слини.

— Ббббх–бхх–бхх–бхубху–бххуаха–ррххха–пххх–ааа–ррх! — пролунало в покої. — Ббб… хрррх–урррхх–бхуух! Гуггу–ггу…

— Вольфгер — довбаний кретин, — переклала тонесеньким мелодійним голосочком Офка фон Барут. — Дурень, якому я не довірив би навіть коновки із блювотинням. А єдине, що він може вхопити, — це його власний кутас.

— Батьку…

— Ббб–брррх! Бххррхуу–пхр–рррххх!

— Мовчати! — переклала, не піднімаючи голови, зайнята лялькою Офка. — Слухати, що я скажу. Що наказуватиму.

Апечко терпляче перечекав хрипи і скрипи, дочекався їхнього перекладу.

— Передусім, Апеч, велиш з'ясувати, — наказував Таммо Стерча вустами дівчинки, — якій берутовській бабі було доручено наглядати за бургундкою. І до якої не дійшла справжня мета цих благодійних походів бургундки до Олесниці. Імовірно, вона була в змові з перелюбницею. Бабі тридцять п'ять розмашистих різок. По голій задниці. Тут, у мене, на моїх очах. Хай я маю хоч трохи тієї радості.

Апечко Стерча кивнув головою. Балбулус кашлянув, захрипів і весь обплювався. Потім моторошно скривився і загугнявив.

— А бургундку, — переклала Офка, розчісуючи маленьким гребінцем виготовлене з клоччя волосся ляльки, — про яку мені вже відомо, що вона заховалася в ліготських цистерціанок, наказую видобути звідтіля, навіть якби для цього довелося брати монастир штурмом. Потім зачинити розпусницю у прихильних до нас ченців, наприклад…

Таммо раптом перестав заїкатися і гугнявити, хрипіння завмерло у нього в горлі. Прошитий налитим кров'ю оком Апечко зрозумів, що старий помітив його стурбовану міну. Що збагнув, що до чого. Далі приховувати правду було неможливо.

— Бургундка, — промимрив він, — зуміла втекти з Ліготи. Тихцем… Не знати куди. Ми… зайняті переслідуванням… Не впильнували… ми…

— Цікаво, — переклала Офка після тривалої тяжкої паузи, — цікаво, чому мене це зовсім не дивує. Але якщо так, то нехай так і буде. Я не стану собі забивати голову курвою. Нехай цю справу вирішить Гельфрад, коли повернеться. Нехай вирішить справу власноручно. Мене його роги не обходять. Зрештою, в цій сімейці таке не в новинку. Мене самого колись, мабуть, незле увінчали. Бо не може бути, аби з моїх власних чресел понароджувалися такі дурні.

Балбулус кілька хвилин кашляв, харчав і давився. Але Офка не перекладала, отже, це була не мова, а звичайний собі кашель. Нарешті старець захрипів, набрав духу, скривився, ніби демон, і гримнув костуром об підлогу, після чого дико забулькотів. Офка прислухалася, увіпхавши собі до ротика кінчик коси.

— Але Ніклас, — переклала вона, — був надією цього роду. Воістину моєю кров'ю, кров'ю Стерчів, не якимись там помиями після чортзна–яких кундлячих злучок. Тому не може бути так, щоби за його пролиту кров убивця не заплатив. Та ще й з лишком.

Таммо знову гупнув костуром об підлогу. Палиця випала йому з тремтячої руки. Пан Стерцендорфа кашлянув і чхнув, відпльовуючись і обшмаркуючись. Грозвіта фон Барут, донька Балбулуса і мати Офки, яка стояла поруч, обтерла йому бороду, підняла і тицьнула в руку костур.

— Хгрррххх! Грххх… Ббб… бхрр… бхррллг…

— Рейнмар Беляу заплатить мені за Нікласа, — погідно і без жодних емоцій перекладала Офка. — Заплатить, Бог мені свідок і всі святі. Я засаджу його до льоху, в клітку, у таку скриню, як та, в якій глоговці замкнули Генрика Грубого, з однією діркою для годування та іншою, з протилежного боку, щоб навіть почухатися не міг. І протримаю його так із півроку. І лише потім візьмуся за нього. А за катом пошлю аж до Магдебурга, бо в них там пречудові кати, не такі, як тут, у Шльонську, в яких делінквент вмирає вже на другий день тортур. О ні, я залучу майстра, який присвятить убивці Нікласа тиждень. Чи навіть і два.

Апечко Стерча ковтнув слину.

— Але щоби це зробити, треба спочатку зальотника схопити. А до цього потрібно мати голову. Розум. Бо зальотник не дурний. Дурний не став би бакалавром у Празі, не вліз би у довіру до олесницьких ченців. І не зумів би так удатно підібратися до Гельфрадової французки. За таким спритником мало ганятися як дурному по вроцлавському тракті, виставляти себе на посміховисько. Надавати справі розголосу, що піде на користь зальотникові, а не нам.

Апечко кивнув. Офка глянула на нього, шморгнула кирпатим носиком.

— Зальотник, — перекладала вона далі, — має брата, який сидить на земельному наділі десь біля Генрикова. Досить імовірно, що там він пошукає сховку. А може, уже знайшов. А ще один Беляу був, поки жив, ксьондзом при вроцлавській колегіаті, тому не виключено, що негідник захоче сховатися в негідника. Я хотів сказати — у його велебності єпископа Конрада. Старого п'яниці та злодія!

Грозвіта Барут знову витерла старцеві бороду, в гніві обшмаркану.

— Крім того, зальотник має знайомців серед святодухівців у Бжегу. У притулку. Саме туди і міг наш спритник податися, щоби збити Вольфгера з пантелику. Що, втім, не так уже й важко. І нарешті — найважливіше, настав вуха, Апеч. Я впевнений, що наш коханчик захоче гратися у трувера, вдавати із себе якогось засраного Лоенгріна чи іншого Ланселота… Захоче наблизитися до французки. І там, у Ліготі, ми його найпевніше і вхопимо, як кобеля при тічній суці.

— Як це так — у Ліготі? — наважився Апечко. — Таж вона…

— Втекла, знаю. Але він не знає.

«Старий пердун, — подумав Апечко, — душу має ще сильніше покручену, ніж тіло. Але хитрий як лис. І знає, треба віддати йому належне, багато. Усе».

— Але на те, про що я казав, — перекладала людською мовою Офка, — ви погано надаєтеся, сини мої і синовці, кров, як–то кажуть, з крові й плоть з плоті моєї. Тому щодуху вирушиш спочатку до Немодліна, а потім до Зембиць. Там… Слухай добре, Апеч. Знайдеш Кунца Аулока на прізвисько Киріелейсон[62]. Та ще інших: Вальтера де Барби, Сибека з Кобиляглови, Сторка з Горговиць. Цим скажеш, що Таммо Стерча платить тисячу злотих ринських за живого Рейнмара де Беляу. Тисячу, запам'ятай.

Апечко ковтав слину при кожному імені. Бо були це імена найгірших на цілий Шльонськ розбійників і убивць, мерзотників без честі і віри. Готових замордувати власну бабуню за три шеляги, а не те що за казкову суму в тисячу гульденів. «Моїх гульденів, — гнівно подумав Апечко. — Бо це моя мала би бути спадщина після того, як цей нестерпний кістлявець нарешті відкине копита».

— Ти зрозумів, Апеч?

— Так, батьку.

— Тоді геть, забирайся звідси. Гайда, в дорогу, роби, що кажу.

«Спочатку, — подумав Апечко, — в дорогу на кухню, де я собі попоїм і вип'ю за двох. Ти старий скнаро. А там побачимо».

— Апеч.

Апечко Стерча обернувся. І глянув. Але не на викривлене й налите кров'ю обличчя Балбулуса, вперше видалося йому тут, у Стерцендорфі, чимось неприродним, непотрібним, недоречним. Апечко глянув у величезні горіхові очі малої Офки. На Грозвіту, що стояла за стільцем…

— Так, батьку?

— Не підведи нас.

«А може, — майнула думка, — це зовсім і не він? Може, його тут уже нема, може, на цьому стільці сидить покійник, напівтруп, якому параліч виїв мозок уже дощенту? Може, це… вони. Може, це баби — юні, молоді, середні й старі — заправляють у Стерцендорфі?»

Він швидко відігнав від себе цю недоречну думку.

— Не підведу. Батьку.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   118

Схожі:

Мартін іден роман
«Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя»...

«Україна рідний край»

Терещенко Ю.І. Україна І європейський світ: Нариси історії від утворення...

Україна міністерство освіти І науки україни петрівська районна рада кіровоградської області
Володимирівка, Петрівського району, вул. Леніна, 51,тел.(05237) 9-42-94, e-mail

І міжнародний науково-практичний форум «Інновації в науці: виклики сучасності»
Навчально-наукового інституту фінансів, банківської справи Університету державної фіскальної служби України (Україна)

Україна дніпропетровська районна державна адміністрація відділ освіти
Теплична, 5, смт. Ювілейне, Дніпропетровський район, Дніпропетровська область, 52005 тел/факс 27-10-41

Україна дніпропетровська районна державна адміністрація відділ освіти
Теплична, 5, смт. Ювілейне, Дніпропетровський район, Дніпропетровська область, 52005 тел/факс 27-10-41

Україна тернопільська область теребовлянська районна державна адміністрація відділ освіти
Адреса: 48100 Тернопільська обл., м. Теребовля 48100, вул. І. Франка, Тел. 2-16-93, факс 2-16-93

Україна тернопільська область теребовлянська районна державна адміністрація відділ освіти
Адреса: 48100 Тернопільська обл., м. Теребовля 48100, вул. І. Франка, Тел. 2-18-05, факс 2-16-93

Всеукраїнський студентський архів
Україна багата на корисні копалини, зокрема вугілля та залізну руду, що залягають на південному сході. Природа тут узагалі благодатна....



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

geo.lekciya.com.ua
Головна сторінка