Пошук по сайту


* * * - Анджей Сапковський Вежа Блазнів (роман) Україна

Анджей Сапковський Вежа Блазнів (роман) Україна

Сторінка5/118
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   118

* * *


Двері відчинилися від удару із грюкотом і такою силою, що вирвана з одвірка скоба метеором вилетіла у вікно. Аделя верескнула тонесенько і пронизливо. А до кімнатки увірвалися брати фон Стерча. І з першої ж миті легко було здогадатися, що це аж ніяк не дружній візит.

Рейневан скотився з ліжка, відгородившись ним від незваних гостей, вхопив своє вбрання і взявся поквапливо натягати його на себе. Це йому значною мірою вдалося, але тільки тому, що лобову атаку брати Стерчі спрямували на свою братову.

— Ах ти шльондро! — заревів Морольд фон Стерча, висмикуючи голу Аделю з ліжка. — Паскудна дівко!

— Ах ти ж розпуснице погана! — підхопив Віттіх, його старший брат. Вольфгер же, найстарший після Гельфрада, навіть рота не зміг розкрити, бо чорна лють позбавила його дару мови. Він розмахнувся і вдарив Аделю по лиці. Бургундка зойкнула. Вольфгер доправив до першого ляпаса, цього разу — навідліг.

— Не смій її бити, Стерча! — закричав Рейневан голосом, що ламався і тремтів від переляку, від паралізуючого почуття безсилля, викликаного напівспущеними штанами. — Не смій, чуєш?

Крик подіяв, хоч і не зовсім так, як він сподівався. Вольфгер і Віттіх, на мить забувши про невірну братову, підскочили до Рейневана. На хлопця посипався град ударів і штурханів. Замість того, щоби захищатися чи затулятися, він зіщулився під ударами і вперто намагався натягнути штани, ніби це були й не штани зовсім, а якийсь магічний обладунок, здатний відгородити його від небезпеки і врятувати від ран, якийсь зачарований панцир Астольфа чи Амадіса Уельського. Краєм ока він побачив, як Віттіх виймає ножа. Аделя заверещала.

— Облиш! — гаркнув на брата Вольфгер. — Не тут!

Рейневану вдалося підвестися на коліна. Віттіх, розлючений, з поблідлим від шалу обличчям, підскочив і гепнув його кулаком, знову поваливши на підлогу. Аделя закричала зовсім пронизливо, але крик обірвався, коли Морольд ударив її по обличчю і рвонув за волосся.

— Не смійте… — простогнав Рейневан, — …бити її, мерзотники!

— Ох ти ж сучий сину! — крикнув Віттіх. — Ну, зажди!

Тоді підскочив, ударив, копнув раз, другий. На третьому його зупинив Вольфгер.

— Не тут, — повторив він спокійно, і був то спокій зловісний. — На двір його. Заберемо його до Берутова. І цю шльондру також.

— Я не винна! — завила Аделя фон Стерча. — Він мене приворожив! Зачарував! Це чарівник! Le sorcier! Le diab[34]

Морольд перервав її на півслові — ударом.

— Замовкни, хвойдо, — гримнув він. — Ще встигнеш накричатися. Тільки зажди–но трошечки.

— Не смійте її бити! — закричав Рейневан.

— Ти теж, — запевнив його з грізним спокоєм у голосі Вольфгер, — ти теж іще встигнеш накричатися, когутику! Ану, на двір його.

Дорога з піддашшя провадила досить крутими сходами. Брати фон Стерча скинули з них Рейневана, хлопець впав на сходовий майданчик, ущент розтрощивши при падінні частину дерев'яної балюстради. Перш ніж Рейневан зміг звестися на ноги, його знову підхопили і пожбурили просто надвір, на пісок, оздоблений паруючими купками кінського гною.

— Так–так–так, — промовив, тримаючи коней, Ніклас Стерча, наймолодший з братів, іще зовсім хлопчисько. — І хто ж це тут нам звалився? Невже Рейнмар Беляу?

— Обпитаний мудрило Беляу, — гмикнув, стаючи над Рейневаном, що борсався у піску, Єнч Кнобельсдорф на прізвисько Пугач, кум і родич Стерчів. — Язикатий мудрило Беляу!

— Поет зачуханий, — додав Дітер Гакст, ще один друг сім'ї. — Теж мені Абеляр!

— А щоби довести йому, що й ми книжки читаємо, — сказав Вольфгер, спускаючись сходами, — зробимо із ним те саме, що зробили з Абеляром, якого зловили в Елоїзи. Один в один те саме. Що, Белява? Як тобі усміхається стати каплуном?

— Грав я тебе, Стерча.

— Що? Що? — Вольфгер Стерча сполотнів іще більше, хоч здавалося, що це неможливо. — Когутик іще насмілюється розтуляти дзьобик? Насмілюється кукурікати? Дай–но мені батога, Єнче!

— Не смій його бити! — зовсім несподівано закричала Аделя, яку зводили зі сходів уже одягненою, хоча й не до кінця. — Навіть не пробуй! Бо я всім розповім, який ти! Що ти сам був до мене залицявся, обмацував і намовляв до розпусти! За спиною у брата! І що помститися мені присягнувся, коли я тебе прогнала! Тому тепер ти такий… Такий…

Їй забракло німецького слова, і вся тирада пішла псу під хвіст. Вольфгер тільки розреготався.

— Ти диви, — спробував узяти її на кпини. — Хто ж слухатиме хранцизячку, потіпаху й розпусницю? Давай–но батога, Пугаче.

Але подвір'я раптом стало чорним від августинських ряс.

— Що тут діється? — вигукнув літній пріор Еразм Штайнкеллер, худий і вельми уже пожовклий дідок. — Що ви робите, християни?

— Ану киш звідси! — ревонув Вольфгер, ляскаючи батогом. — Киш, голомозі, геть, до требника, до молитви! Не пхайтеся у лицарські справи, бо лихо вам буде, чорното!

— Господи! — пріор склав покриті брунатними плямами руки, — прости їм, бо не відають, що чинять… In nomine Patris, et Filli[35]

— Морольде, Віттіху! — гаркнув Вольфгер. — Давайте–но сюди негідницю! Єнче, Дітере, в'яжіть бахура!

— А може, — скривився Стефан Роткірх, іще один друг дому, який доти мовчав, — трошки протягнемо його за конем?

— І таке може бути. Але наразі я сам ним займуся!

Він замахнувся батогом на Рейневана, який усе ще лежав у піску, проте не вдарив, бо його руку зупинив брат Інокентій. Брат Інокентій був могутнього зросту й міцної статури, і цього не могла приховати навіть смиренна чернеча сутулість. Його залізна хватка знерухомила руку Вольфгера, немов лещата.

Стерча брудно вилаявся, висмикнув руку й щосили штовхнув ченця. Але з таким самим успіхом він міг би штовхнути донжон олесницького замку. Брат Інокентій, якого братія називала братом Інсолентієм[36], навіть не ворухнувся. Зате сам штурхонув у відповідь так, що Вольфгер перелетів через півдвору і звалився на купу гною.

На якусь мить запанувала тиша. А далі всі накинулися на величезного монаха. Пугач, який нагодився першим, дістав по зубах та й покотився по піску. Морольд Стерча, гепнутий у вухо, відійшов дещо набік з ошалілим поглядом. Решта обсіли монаха–августинця, як мурашня. Величезна фігура у чорній рясі майже цілком зникла під ударами й копняками. Однак брат Інокентій, хоч і добряче луплений, відповідав так само добряче і ніяк, ну аж ніяк не по–християнськи, себто геть–цілком усупереч закону смиренності святого Августина.

Таке видовище дуже роздратувало старенького пріора. Він почервонів аки вишня, заревів аки лев і кинувся в самісіньку гущу бою, роздаючи направо й наліво немилосердні удари палісандровим розп'яттям.

— Pax! — верещав він б'ючи. — Pax! Vobiscum! Возлюби ближнього свого! Proximum tuum! Sicut te ipsum![37] Сучі діти!

Дітер Гакст садонув його кулаком. Старий накрився ногами, його сандалії підлетіли в повітря, описуючи над ним мальовничі траєкторії. Отці–августинці здійняли крик, а декілька з–поміж них не витримали й кинулися в бій. На подвір'ї не на жарт заклекотіло побоїще.

Виштовхнутий із виру Вольфгер Стерча вихопив корд і крутонув ним — запахло кровопролиттям. Але Рейневан, який уже встиг звестися на ноги, довбонув його по потилиці пужалном піднятого з землі батога. Стерча вхопився за голову й обернувся, і тоді Рейневан з розмаху хльоснув його батогом по обличчю. Вольфгер упав. Рейневан кинувся до коней.

— Аделю! Сюди! До мене!

Аделя навіть бровою не повела, на її лиці застиг вираз цілковитої байдужості, і це дивувало. Рейневан скочив у сідло. Кінь заіржав і затанцював.

— Аде–е–елюу–у!

Морольд, Віттіх, Гакст і Пугач уже добігали до нього. Рейневан розвернув коня, пронизливо свиснув і рвонув галопом, просто у ворота.

— За ним! — заревів Вольфгер. — На коней — і за ним!

Першою думкою Рейневана було втікати в бік Маріяцької брами, а тоді за місто, у Спалицькі ліси. Але Коров'яча вулиця у напрямку брами була всуціль запруджена возами, а спонукуваний і наляканий криками чужий кінь виявив забагато власної ініціативи. Як наслідок, іще не оговтавшись і не встигнувши до пуття зорієнтуватися, що діється, Рейневан уже мчав у бік ринку, розтраскуючи болото й розганяючи на всі боки перехожих. Він не мусив озиратися, щоби знати, що погоня дихає йому в спину. Він чув тупіт копит, іржання коней, дике ревисько братів Стерчів та розлючені вигуки збитих конями людей.

Він ударив коня п'ятою в пах, у шалі чвалу зачепив і повалив на землю пекаря, який ніс кошика; паляниці, булочки і рогалики градом полетіли в болото, і за мить їх втоптали в багно підкови коней Стерчів. Рейневан навіть не озирнувся, бо значно більше, аніж те, що за ним, його цікавило те, що попереду, а попереду просто на очах виростав візок із високо наваленим хмизом. Візок перегороджував майже всю вуличку, а там, де він її не перегороджував, вовтузилася групка напіводягнених дітлахів, котрі дуже зосереджено виколупували з гною щось надзвичайно цікаве.

— Попався, Беляу! — заревів позаду Вольфгер Стерча, що також побачив перегороджену дорогу.

Кінь мчав так, що про те, аби стримати його, не могло бути й мови. Рейневан припав до гриви і заплющив очі. Тому–то він і не побачив, як напівгола дітлашня шаснула на всі боки зі швидкістю та грацією щурів. Він не озирнувся, тож не побачив і того, як селянин в овчині, який тягнув візок із хмизом, спантеличено обернувся, повернувши заодно і дишель з візком. Не побачив він також того, як Єнч Кнобельсдорф вилетів із сідла, змівши собою не менш як половину хмизу, навантаженого на візок.

Рейневан промчав чвалом по вулиці Святого Яна, поміж ратушею і будинком бургомістра, а тоді з розгону вилетів на величезний олесницький ринок. Проблема полягала в тому, що на ринку, хоч він і був величезний, аж роїлося від людей. І розверзлося пекло. Узявши напрямок на південний в'їзд і помітний при ньому череватий чотирикутник вежі над Олавською брамою, Рейневан вигарцьовував поміж людьми, кіньми, волами, свиньми, возами, лавицями й прилавками, залишаючи за собою побоїще. Людиська верещали, завивали і проклинали, рогата худоба мукала і мекала, нерогата кувікала, перекидалися ятки і лавки, з них градом розліталися навсібіч найрізноманітніші предмети: горщики, миски, цебра, мотики, коцюби, рибальські ятери, овечі шкіри, фетрові шапки, липові ложки, воскові свічки, ликові лапті та глиняні півники зі свищиком. Дощем сипалися довкола яйця, сири, випічка, горох, крупа, морква, ріпа, цибуля, ба навіть живі раки. Літало у хмарах пір'я і надривалося на всяк голос розмаїте птаство. А Стерчі, які усе ще дихали в спину Рейневанові, довершували руйнування.

Кінь Рейневана, наполоханий гускою, яка шугонула йому під самісіньким носом, сіпнувся і наскочив на прилавок із рибою, розбиваючи дощівки й перевертаючи бочки. Розлючений рибалка з розмаху вгаратав підсакою, і хоч не поцілив у Рейневана, зате влучив у круп коня. Кінь заіржав і рвонувся вбік, перекинувши переносний прилавок із крамом — нитками і стрічечками, кілька секунд витанцьовував на місці, борсаючись у сріблястій смердючій масі плотви, лящів і карасів, змішаних із феєрією кольорових шпульок. Рейневан не впав тільки чудом. Краєм ока він зауважив, як торговка нитками біжить до нього з величезною сокирою, самому лише богу відомо, на що придатною в торгівлі нитками. Він виплюнув гусячі пера, які поприлипали до губів, дав собі раду з конем і галопом рвонув у вуличку Різників, звідки, як він знав, було рукою подати до Олавської брами.

— Я тобі яйця повідриваю, Белява! — ревів ззаду Вольфгер Стерча. — Повідриваю і повпихаю до горлянки!

— Поцілуй мене в сраку!

Переслідувачів було уже тільки четверо: Роткірха стягнули з коня і власне тепер лупцювали розлючені ринкові перекупники.

Рейневан стрілою промчав між рядами підвішених за ноги туш. Різники налякано відскакували, але й так він зачепив одного, який ніс на плечі великий бичачий окіст. Не втримавшись на ногах, той упав разом з окостом під копита Віттіхового коня, кінь сахнувся і став дибки, а ззаду на нього наскочив кінь Вольфгера. Віттіх вилетів із сідла просто на різникову ляду, втелющившись носом у печінки, нирки та легені, згори на нього впав Вольфгер. Його нога застрягла в стремені, і він, перш ніж зумів вивільнитися, розвалив, борсаючись, чималу частину яток і по вуха виквацявся у крові та болоті.

Рейневан швидко, вже в останню мить, нахилився до кінської шиї — й завдяки цьому вмістився під дерев'яною вивіскою з намальованою поросячою головою. Дітер Гакст, який уже наступав йому на п'яти, нахилитися не встиг. Дошка з парсункою радісно усміхненої свинки бебехнула його по голові так, що аж луна покотилася. Дітер вилетів із сідла і впав на купу відходів, переполохавши котів. Рейневан озирнувся. За ним гнався уже тільки Ніклас.

На повному галопі він вилетів із завулка різників на майданчик, де працювали кожум'яки. А коли просто перед носом у нього раптом виріс обвішаний мокрими шкурами стелаж, Рейневан підняв коня дибки і примусив його скочити. Кінь скочив. А Рейневан втримався у сідлі. Знову чудом.

Та Ніклас не мав такого щастя. Його кінь перед самісіньким стелажем врився у землю копитами — а тоді протаранив його, ковзаючись по болоті, шматках м'яса та жирних обрізках. Наймолодший Стерча беркицьнувся через кінську голову. І зробив це дуже і дуже невдало. Пахом і животом — на залишеного кожум'яками мездрувального ножа.

Спочатку Ніклас узагалі не зрозумів, що сталося. Він підхопився з землі, підбіг до коня і схопив його за віжки. І тільки коли кінь захрипів і позадкував, коліна під ним підломилися. Далі не дуже усвідомлюючи, що діється, наймолодший Стерча поїхав по болоті слідом за конем, що задкував і фиркав. Врешті–решт відпустив віжки і спробував звестись на ноги. Збагнув, що щось негаразд, глянув на свій живіт. І закричав.

Він стояв навколішки посеред калюжі крові, яка швидко збільшувалася.

Під'їхав Дітер Гакст, зупинив коня, зіскочив із сідла. Те саме за якусь мить зробили і Вольфгер та Віттіх Стерчі.

Ніклас важко сів. Знову глянув на свій живіт. Крикнув, а тоді розплакався. Його очі почали братися паволокою. Кров, що цебеніла з нього, змішувалася з кров'ю зарізаних тут уранці биків і кнурів.

— Нікла–а–а–асе!

Ніклас Стерча закашлявся, захлиснувся. І вмер.

— Ти вже труп, Рейневане Беляу, — проревів у бік брами блідий від люті Вольфгер Стерча. — Я зловлю тебе і вб'ю, знищу, зі світу зведу разом із усім твоїм гадючим кодлом! Із усім твоїм гадючим кодлом, чуєш?!

Рейневан не чув. Під цокіт підків по дошках мосту він саме в цю мить виїжджав з Олесниці й повертав на південь, на вроцлавський тракт.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   118

Схожі:

Мартін іден роман
«Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя»...

«Україна рідний край»

Терещенко Ю.І. Україна І європейський світ: Нариси історії від утворення...

Україна міністерство освіти І науки україни петрівська районна рада кіровоградської області
Володимирівка, Петрівського району, вул. Леніна, 51,тел.(05237) 9-42-94, e-mail

І міжнародний науково-практичний форум «Інновації в науці: виклики сучасності»
Навчально-наукового інституту фінансів, банківської справи Університету державної фіскальної служби України (Україна)

Україна дніпропетровська районна державна адміністрація відділ освіти
Теплична, 5, смт. Ювілейне, Дніпропетровський район, Дніпропетровська область, 52005 тел/факс 27-10-41

Україна дніпропетровська районна державна адміністрація відділ освіти
Теплична, 5, смт. Ювілейне, Дніпропетровський район, Дніпропетровська область, 52005 тел/факс 27-10-41

Україна тернопільська область теребовлянська районна державна адміністрація відділ освіти
Адреса: 48100 Тернопільська обл., м. Теребовля 48100, вул. І. Франка, Тел. 2-16-93, факс 2-16-93

Україна тернопільська область теребовлянська районна державна адміністрація відділ освіти
Адреса: 48100 Тернопільська обл., м. Теребовля 48100, вул. І. Франка, Тел. 2-18-05, факс 2-16-93

Всеукраїнський студентський архів
Україна багата на корисні копалини, зокрема вугілля та залізну руду, що залягають на південному сході. Природа тут узагалі благодатна....



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

geo.lekciya.com.ua
Головна сторінка