Пошук по сайту


2,18 Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва

2,18 Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва

Сторінка1/5
  1   2   3   4   5
2,18 Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва.

Термін “філософія” має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Цей термін складається із двох слів: “філо” – схильність, любов, бажання, відданість та “софія” – мудрість, слово, яке буквально значить – казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у ХІХ ст. існував слов’янський термін “любомудріє”, який можна вважати дослівним перекладом слова “філософія”. Розглядаючи історичні корені філософії, ми вже дали її найперші та найпростіші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факт має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані засоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити їх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, що вона є і що їй належить робити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато в чому незавершеною, або, як кажуть у науці, “відкритою системою знання”. Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, якими вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує “стартовий майданчик” для руху у майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок “топографії” людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у власній реальності та отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя і діяльності.

Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності. Філософія та мистецтво схожі між собою у тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги. Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності. Нарешті, філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія – це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим – не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.

2Структура та функції філософського знання. Провідні позиції у філософії.Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. А такими сферами постають: А) природа, світ, космос; Б) суспільство та суспільна історія; В) сама людина із її особливостями, здібностями, властивостями; Г) сфера духовних або інтелектуальних процесів, чи просто – сфера свідомості. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії. Розглянемо їх докладніше. А. На основі осмислення природи, світу, виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія). Онтологія є філософською наукою про буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям. Натурфілософія або філософія природи (“натура” – з лат. природа) постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією.Б. На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу). Соціологія як окремий напрямок дослідження виникла у ХІХ ст., хоча намагання осмислити історію присутні у філософії з давніх часів. В своєму реальному розвитку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соціального життя, тому вона перетворилася на емпіричну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад, соціологія сім’ї. Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв’язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності поступово набули визначення як соціальна філософія, хоча і по-сьогодні вони можуть називатися просто соціологією. Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесування, куди прямує історія, хто є її суб’єктом, чи існують закони людської історії? Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротворення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння. Есхатологія постає різновидом філософії історії, але побудована на переколнанні у тому, що людська історія прямує до свого кінця, врешті - до загибелі; звідси виникають питання про засади історії, її сенс, завдання людини та ін. Нарешті, етнофілософія – це новий напрям сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етнічної багатоманітності; тут також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос у історію людства в цілому.В. Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія ( на відміну від просто антропології – науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об’єкта), інколи – антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію, соціальну антропологію та соціобіологію. Логіка – одна із давніших філософських дисциплін – досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати усі доведення та аргументації певної філософської концепції. Гносеологія – це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин. Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого. Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного розмаїття та ін. Філософія права намагається з’ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні. Нарешті, історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення. До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також “ноологію” як вчення про природу та сутність людської розумність; коротко кажучи, ноологія постає філософським вченням про свідомість.Перегляд основних філософських дисциплін, що складають структуру філософського знання, засвідчує нам: філософія на сьогодні є розвиненою та розгалуженою сферою знання; щоб виконати завдання людського світоорієнтування, вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя.

21Серед функцій філософії найперше значення мають такі:

- світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрун­тувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

- пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

- логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

- соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

- виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення. До того ж вони врешті і ведуть людину до найважливішого – до ознайомлення із тим, які саме життєві позиції вона може зайняти та які наслідки їх та як саме можуть вплинути на хід її життя. Філософські дослідження як правило і резюмуються виявленням та окресленням такого роду позицій. У філософії вони мають свої назви та особливості визначення. Звичайно, що перш за все мова йде про позиції світоглядні.

Окреслюючи особливості філософського осмислення буття та становища людини в світі через виявлення найперших філософсько-світоглядних позицій, слід звернути увагу на те, що в кінцевому підсумку філософія прагне з’ясування, прояснення, “виведення у неприхованість” (М.Хайдеггер) найважливіших питань людського буття. Ця вимога прояснення поширюється не лише на раціоналістичну (орієнтовану на розум) філософію, а й на будь-яку взагалі. Навіть тоді, коли філософія висловлюється афористично або претендує на авангардність, вона все одно окреслює певні сторони реальності із гранично можливою контрастністю та виразністю. Унаслідок цього філософія досягає таких деталізацій світоглядної та методологічної проблематики, які неможливі для думки іншого інтелектуального та змістовного спрямування. У цьому значною мірою полягають цінність та незамінність філософії.

22Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції. Натурфілософія — це філософське осмислення природи (“натури” — лат.). Грецькою мовою слово природа звучить як “фізис”, тому таку філософію у Стародавній Греції називали “фізичною”, а філософів цього періоду — “фізиками”. Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як “все”. Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити “все”? Вона й повинна розпочати з деякого “початку”, тобто з того, з чого може це “все” постати або початися: з “архе” — найпершого, або давнього.

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натруфілософії слід звернути на чотири школи. Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецього філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок (“апорії Зенона”), які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування — запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо багатоманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. Володимир Вернадський використає термін “ноон” для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

28 .Платон (427—347 рр. до н.е.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї — незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.

Чим є ідеї за змістом? — Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі (“ейдос” — вигляд). Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності. “Єдине” у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей — це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі — лише тіні ідей.

Але вже сучасники Платона почали справедливо вимагати показати їм ідеї (“стіл я бачу, але не бачу ніякої ідеї столовості”, — закинув Платонові один з його сучасників). Де і як існують ідеї? Чому ми можемо зруйнувати стіл, якщо в основі його буття лежить вічна ідея? У якому співвідношенні перебувають ідеї та речі? Ці проблеми для Платона виявилися невирішуваними до кінця, хоча він і запропонував кілька варіантів їх вирішення.

1-й варіант: ідеї існують як вихідні взірці для Бога — деміурга — творця та оздоблювача світу. Він як митець у своїх діях керувався ідеями — взірцями. Людина, пізнаючи речі, повинна за допомогою розуму піднестися над чуттям, що лише затемнює пізнання, до споглядання (в інтуїції) ідей.

2-й варіант: у пізнанні дійсності людина повинна поступово сходити від часткових ідей до більш загальних, поки не підніметься до першої ідеї, або “ідеї усіх ідей”— це ідея Блага, повного, досконалого завершеного буття. Складається вона з ідей Добра, Істини та Краси. Отже, в усьому, що існує, повинні бути закладені ці три хоронительки буття, а саме буття є Благо. Міра прилучення до буття і є мірою блага.

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло — в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект “ідеальної” (а тому — і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він вводив певні елементи казарменного— тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.) В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності. Крім того, Платон у 386 р. до н.е. відкрив в Афінах Академію — перший вищий навчальний заклад.

30.Арістотель (384—322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей (“Платон мій друг, але істина дорожча”). Арістотель прого­лосив, що ідея та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі склада­ються з матерії і форми. Матерія є пасивним мате­ріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує “форма всіх форм”, або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей. Платон і Арістотель — неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий.

39 Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.

Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.
  1   2   3   4   5

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Календарно-тематичне планування уроків образотворчого мистецтва
Зародження образотворчого мистецтва: графіки, живопису, скульптури, а також декоративно-ужиткового мистецтва І архітектури. Прагнення...

Уроку з образотворчого мистецтва в 5 класі ІІ семестр Тема 2
Тема Взаємодія образотворчого мистецтва з іншими видами мистецтва (архітектурою, літературою, музикою, театром, цирком кіно)

Розробка уроку Засоби виразності декоративного мистецтва
Мета уроку: Ознайомити з творами декоративно-ужиткового мистецтва, витинанкою, з історією її виникнення, видами;розвивати фантазію,...

Вступ 2
Питання про взаємозв'язок математики І філософії (Мілетська школа, Піфагорійська школа, Елейска школа, Демокріт, Платонівській ідеалізм,...

Розділ релігія як предмет дослідження
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії

Т. О. Панфілова історія мистецтва: методичні рекомендації
...

Що таке «друдли» І як їх використати на уроках образотворчого мистецтва?
Дубенський педагогічний коледж, вчитель початкових класів, керівник гуртка образотворчого мистецтва

Назвіть найважливіші елементи в структурі будь- якої релігії та дайте їх коротку характеристику
Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?

Активізація знань учнів на уроках образотворчого мистецтва
Любарська Л., Вовк Л. Орієнтовний запитальник: для актуалізації опорних знань учнів 1 класу з образотворчого мистецтва, визначення...

Порівняльна характеристика стратегії розвитку освіти в різних регіонах світу”
Уяв­лення про зміст освіти в зарубіжних школах дає середньостатистичне співвідношення предметів у навчальному пла­ні. В розвинутих...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

geo.lekciya.com.ua
Головна сторінка