Пошук по сайту


Предмет І основна тематика філософського знання

Предмет І основна тематика філософського знання

Сторінка1/14
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

ПРЕДМЕТ І ОСНОВНА ТЕМАТИКА ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ


Філософія як специфічний феномен людської культури, хоч і має досить солідний вік — вона виникає у VII—VI ст. до н. є.,— сягає своїм корінням у темні глибини початків людської історії. Саме там, у примітивних структурах стихійного світогляду первісної людини, формувалися ті характерні моменти та особливості, що згодом стали відмітними рисами філософської форми суспільної свідомості. Філософія, таким чином, і своїм походженням, і специфікою свого функціонування найтісніше зв'язана з світоглядом, є його своєрідною формою існування.

Але що таке світогляд? У найелементарнішому розумінні слова це є найзагальніше усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення і відношення до цього світу й до себе, своїх претензій і намірів щодо світу і шляхів реалізації цих намірів (життєвих програм). Отже, світогляд є певного роду знанням (про світ, людину і т. ін.). Водночас це не просто знання, а оцінка людиною світу і самої себе.

Ціннісний характер світоглядного значення визначає поєднаність у ньому інтелектуально-розумової компоненти з почуттєво-емоційною. Остання обставина вказує на наявність у змісті світогляду постійних спонук до активності, дії, що і надає світоглядній формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню — рис знання-переконання. Світогляд — це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконаності. Інтегративний характер світогляду передбачає структурну його складність, наявність у ньому різноманітних шарів і рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний рівень — світовідчуття і пізнавально-інтелектуальний рівень—світорозуміння. Іноді ще вичленовують рівень світосприйняття, до якого відносять досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів (сприйнять).

Таким чином, можна говорити про світогляд як про більш-менш систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини разом з життєвими позиціями, програмами та іншими спонуками поведінки, активного діяння взагалі. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну і спонукально-діяльну установки людської життєдіяльності.

Всі ці функції по забезпеченню успішного функціонування специфічно людської життєдіяльності світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий — професійний, національний, класовий тощо — світогляд, нарешті загальнолюдські світоглядні настанови), або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний і т. п. світогляд), або ступеня теоретичної «зрілості» (стихійно-повсякденний, «житейський* І теоретичний, філософський світогляд).

Питання про філософію реально виникає саме у зв'язку з мовою про ступені зрілості (як історичної, так і теоретичної) світогляду. Як уже зазначалось, виникнення філософії, її становлення пов'язані з особливостями історично найдавнішої світоглядної форми, яка, по суті, була ровесницею само! людської історії — міфології. На самому порозі свого історичного існування, коли крізь товщу ще по суті тваринної, інстинктивної психіки ледь починало жевріти світло Інтелекту, людина з подивом відчула неспокійний потяг сягнути за межі безпосередніх тваринницьких відправлень. Тьмяна думка — власне ще не думка, а ледь усвідомлюваний інстинкт — незграбно, з неймовірним зусиллям почала відриватися від поверхні безпосереднього животіння в середовищі існування. І в міру того, як відрив ставав помітнішим і значнішим, людина зачаровано і водночас з острахом спостерігала, як середовище перетворюється на розмаїтий навколишній світ, сама ж вона, власне первісний колектив собі подібних (з-поміж яких їй ще несила було виділити свою індивідуальність), перетворюється на своєрідний «фокус», «клубок», активне «ядро» зв'язків, стосунків, претензій і намірів щодо цього світу. Так народжується міфологія (від грец. — слово, сказання) — первісна світоглядна форма, покликана забезпечити далеко не легкі вимоги існування людини на перших щаблях історичного буття.

Будучи первісною світоглядною формою, міфологія виявилася єдиною формою Існування суспільної свідомості тому містила в собі в нерозчленованому, зародковому (синкретичному) вигляді всі наступні форми суспільної свідомості — релігію, мистецтво, науку, мораль та ін., у тому числі філософію. Відмітною рисою первісної міфології була своєрідна "дифузність" її змісту, яка відображала специфічні риси первісного людського колективу — гомінідні (від лат. — людина). На перших ступенях людської історії ці риси належали лише первісному колективу, а не індивідуальному його членові. Вирваний з колективу, діючий окремо від нього, індивід був ще цілком твариною. Специфічно людські риси були притаманні йому лише у тій мірі, в якій він належав колективу, «розчинявся» у ньому (недаремно члени первісних колективів спершу не мали навіть індивідуальних імен, а звалися відповідно до приналежності тому чи іншому колективу — «син орла», «донька змії» тощо).

«Розмитість» якісних меж між індивідом і колективом знаходила світоглядне відображення у «розмитості» меж між образом і реальністю, думкою і дією, предметом і словом. Первісні люди уникали вимовляти назви страшних і лютих звірів, замінюючи їх іносказанням, побоюючись, що іншомовне слово (назва) автоматично призведе до появи реального звіра або іншої названої вимовленим йменням страшної істоти. Саме такі слова-іносказання трапляються, наприклад, у «Лісовій пісні» Лесі Українки для позначення фантастичних істот — «Той, що в скалі сидить», «Той, що греблі рве» і т. п. До речі, сам міф для первісної свідомості був не словом-оповіддю, а словом-реальністю. Первісні люди не розповідали міфи, а колективно їх «переживали», «програвали», «відтворювали» у колективних містеріях-діяннях. Саме такою (реально-діяльною, емоційно-життєвою) і була первісна міфологія, яка фактично ототожнювала об-раз-слово з самою реальністю.

Первісне суспільство було суспільством рутинним, тобто орієнтованим на традицію, постійне відтворення наявного стану речей. Зміни у ньому відбувалися настільки повільно, що практично залишалися непомітними протягом життя кількох поколінь. Звідси і практичні орієнтації морфологічного світогляду були спрямовані не на творчий пошук нових, більш досконалих форм і способів взаємовідношення з навколишнім світом, а на постійне відтворення традиційного (наявного) стану речей, який уявлявся єдино можливим і тому гармонійним «порядком» буття. Цілком відповідали подібним світоглядним установкам міфологічної свідомості і притаманні їм часові уявлення: час тлумачиться тут як циклічний, а не лінійний за своєю суттю, тобто часовий плин уявлявся процесом нескінченного повторення того, що вже було.

І все ж, яким би малопомітним не був процес розвитку на перших етапах історії людства, його темп неухильно зростав, і нарешті настав час, коли первісна колективність перестала бути єдино можливою, «гармонійною» організацією людської життєдіяльності. Разом з тим втрачає свій сенс і первісна міфологія, яка стала нездатною світоглядно забезпечувати ефективне функціонування нових форм людської суспільності, що розвинулися на руїнах первісного роду. Проте відмирання первісної міфології відбувалося як процес формування на основі елементів, що становили колись (ще в рамках міфології) синкретичну цілісність, автономних форм суспільної свідомості. В нових умовах (і, звичайно, по-новому) ці форми продовжують виконувати світоглядні функції. У такій ролі виступають насамперед релігія та філософія.

Отже, філософія є однією з форм суспільної свідомості, що розвинулася десь коло двох з половиною тисяч років тому на базі первісної міфології, успадкувавши значною мірою в процесі розкладу останньої її світоглядної функції. Але що ж у філософії є спільним і що відмінним порівняно з іншими формами суспільної свідомості?

Вже на ранніх етапах існування філософії її тлумачать як специфічний різновид знання — мудрість. Звідси походить і саме слово «філософія» (у буквальному перекладі з давньогрецької воно означає «любов до мудрості»). Мудрість, на відміну від буденних уявлень про конкретно-одиничні речі та події І навіть більш загальних уявлень про ті або інші сфери реальності (власне «знання»), близька до сучасного поняття наукового знання. Таким чином, мудрість є знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, знання «про причини і начала», про «сутність», «про суще як таке взагалі» (Аристотель).

Філософія, отже, є знання загального, що зближує її з такою формою суспільної свідомості, як наука. Остання, так само як і філософія (на відміну від мистецтва), відображає світ у загальних поняттях. Зближує науку з філософією і та обставина, що філософія, як і наука, прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити у теоретичній формі. Подібно до науки філософія протистоїть релігії — формі суспільної свідомості, що апелює до віри у надприродне і становить емоційно-містичне, ілюзорне відображення людиною стихійних сил природи і суспільства, що панують над людьми. Принципова відмінність філософії та релігії зберігається навіть попри ту обставину, що деякі філософські вчення змістовно можуть виявитися близькими до релігії.

Така близькість філософії та науки є об'єктивним ґрунтом їх тісної взаємодії. Проте, незважаючи на сказане, наука й філософія є різними (хай близькими й тісно взаємодіючими) формами суспільної свідомості. Тому будь-яка спроба їх ототожнення спричинюється до тяжких, часом навіть трагічних, наслідків.

Спільним для філософії і науки, як зазначалось, є принципово теоретичний характер їхніх досліджень. Спільність виявляється і в націленості філософії та науки на пізнання загального, яке тому і є загальне, що включає у свій зміст не просто «суму» наявного (існуючого «тут» і «зараз») одиничного, але й містить у собі все багатство його (одиничного) можливих проявів. Тобто загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було у минулому, а й усе те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є тепер, а й усе те, що може бути: не тільки те, що дійсно буде в майбутньому, а й те, що могло б у ньому бути.

Спільна націленість філософії та науки на пізнання загального спрямована принципово по-різному. Наука «схоплює» загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок — І в цьому плані наука репрезентує, так би мовити, «незацікавлене», «байдуже» знання. Щодо філософії, то вона обов'язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як діалектичну єдність дійсного і можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки як суще, але й як належне. Таким чином, на відміну від науки філософія завжди є знання «зацікавлене», «небайдуже», тобто знання світоглядне.

Відмінність між науковою і філософською орієнтацією виявилася досить чітко вже на ранніх етапах становлення науки та філософії як специфічних форм суспільної свідомості. Розділяючи «мудрість» (філософію) і «знання» (науку), античні мислителі вказували на їх якісну несумірність — «нагромадження знання не навчає мудрості», зауважував Геракліт ще у VI ст. до н. є. Коли ми говоримо, що на перших етапах свого існування філософія являла собою «сукупне знання» про світ, яке містило в собі елементи фізичних, хімічних, біологічних та інших знань, котрі згодом, протягом тривалого періоду "розвитку філософії поступово «відпочковувалися» від філософського «загалу», перетворюючись на самостійні галузі наукового (не філософського!) знання, слід мати на увазі таке: елементи фізичних, хімічних та інших знань не були науковим («незацікавленим») знанням у лоні філософії. Лише в міру свого кількісного зростання і відповідної систематизації та «автономізації» (перетворення на автономну галузь) ці знання «звільнялися» від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою.

Розділяючи філософське (світоглядне) знання і знання наукове, ми виходимо з розділення самої реальності на суб'єкт (активну частину реальності, що виступає носієм предметно-практичної, пізнавальної, емоційно-вольової І т. п. активності) і об'єкт. В ролі останнього розглядається реальність, на яку спрямована активність суб'єкта. Суб'єктом, як правило, буває людина (індивід, група, колектив або клас людей, зрештою людство в цілому), оскільки лише людині притаманна активність у названому розумінні. Об'єктом же є, як правило, навколишній світ у цілому або ж у тих чи інших його частинах (об'єктом у цьому плані буває і сама людина, оскільки активність може бути спрямована на саму себе або ж на іншу людину чи людей).

Абстрагуючись у процесі пізнання від самого відношення (пізнавального, предметно-практичного і т. ін.) суб'єкта до об'єкта, набуваємо в результаті пізнання знання про об'єкт сам по собі. Це і є наукове («незацікавлене») знання про природу (фізика, хімія, геологія та ін.), про суспільство (історія, мовознавство та ін.), про людину (антропологія, фізіологія вищої нервової діяльності, психологія та ін.). Однак розглядуваний сам по собі, поза відношенням до об'єкта, суб'єкт втрачає властивості суб'єкта, перестає бути ним, стає просто людиною як біологічною, психічною і т. п. істотою; так само і об'єкт — поза відношенням до суб'єкта він є просто природа (механічна, фізична, людина тощо). Саме у такий спосіб (поза суб'ект-об'єктним відношенням) розглядувана реальність є предметом науки. Та ж сама реальність, але розглядувана під кутом зору суб'єкт-об'єктного відношення, є предметом філософії.

Отже, предметом філософії є світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору суб'єкт-об'єктного відношення.

Незважаючи на те, що якісна відмінність між філософським і науковим знанням «вловлювалася» вже мислителями стародавнього світу, межі між реально існуючою філософією та наукою аж до XIX (а подекуди і до XX) ст. залишалися нечіткими, ніби «розмитими». Поряд з власне філософським (світоглядним) знанням філософія містила в собі безліч «натурфілософських» (таких, що стосуються природи «самої по собі»), релігійно-міфологічних, морально-педагогічних та інших елементів. Саме звідси й виникла ілюзія «універсальності» предмета філософії щодо інших галузей знання (ідея філософії як «цариці наук»), неосяжності та безмежності її предмета. Подальший процес розвитку філософії та інших форм суспільної свідомості був процесом більш чіткого розмежування між ними. Лише для погляду «зі сторони» (поверхового) це виглядало як «розділення» предмета філософії між окремими галузями наукового знання, що «відпочковувалися» від філософії.

Єдиний сенс, який міг би мати вираз «наукова філософія»,— це говорити про філософію, яка чітко визначила властиві їй філософські межі і внаслідок цього своїм змістом цілком відповідає своєму предмету. Звичайно, означення «наукова» в цьому випадку може мати не буквальний, а лише метафоричний смисл (науковість як строгість і точність визначеності, відповідності змісту знання своєму предмету

Розглядаючи ж філософію щодо її власного змісту (а не у відношенні до науки чи якоїсь іншої форми суспільної свідомості), слід наголосити передусім на її принципово світоглядному характері. Можна навіть сказати так: філософія — це світогляд на його теоретичному рівні, це свідомо обґрунтована інтелектуальними засобами система світоглядного знання. Специфіка філософії щодо світогляду як такого полягає не у відмінності їх предметів (предмет у них фактично один і той же) — специфіка ця стосується власне рівня «теоретичності», «інтелектуальності», критичної «само усвідомленості», змісту світогляду. Саме за цими «параметрами», як ми вже бачили, відрізняється філософія від такої стихійної, змістовно (та й структурно) «дифузної» світоглядної форми, як первісна міфологія.

Цими ж параметрами відрізняється філософський (теоретичний) світогляд — а це і є, власне, філософія — від іншої стихійної світоглядної форми, від того, що ми називаємо «повсякденним» (буденним) світоглядом. Останній включає в себе життєвий досвід багатьох поколінь, зафіксований у певних «настановах», «нормах», «забобонах», які спонукають до певного способу дій, не пояснюючи і не мотивуючи раціонально цей спосіб. Для повсякденного світогляду характерні некритичність (або слабкий рівень критичності), «масовість», переважання емоцій над міркуванням і т. ін.

І, нарешті, ще одна світоглядна форма, яка розвивається з первісної міфології разом з філософією,— релігія. Розв'язуючи практично ті ж самі, що і філософія, світоглядні проблеми, релігія на противагу філософії апелює до віри, а не до раціонального міркування і логічної аргументації, до емоцій, а не до інтелекту, до надприродних сил і містики, а не до реальних (земних) чинників сили людського знання.

Будучи, таким чином, теоретичним рівнем світогляду, філософія вивчає світ у його найзагальніших (всезагальних) закономірностях. Загальне ж, як вже зазначалося, репрезентує реальність не тільки такою, якою вона є (була або буде) насправді, але й у всьому багатстві її можливостей. Та проте реалізація можливостей, їх перетворення на дійсне, наявне існування здійснюється лише у процесі цілеспрямованого активного діяння на дійсний (наявний) стан речей. Таким процесом цілеспрямованого, перетворюючого світ діяння є
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

1. Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?
Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?

Конспект лекцій для студентів напрямів підготовки
Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду. Структурні елементи системи філософського знання

Назвіть найважливіші елементи в структурі будь- якої релігії та дайте їх коротку характеристику
Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?

Книга адресується студентам, аспірантам, викладачам, всім, хто цікавиться...
Кушерець В. І. доктор філософських наук, професор, голова правління Товариства „Знання України”

Урок основна форма організації предмету «Захист Вітчизни»
Урок основна форма організації предмету «Захист Вітчизни» в загальноосвітній школі

Розділ релігія як предмет дослідження
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії

3. Сформулюйте правила додавання та віднімання векторів, правило множення вектора на скаляр. 4
Механічний рух та його види. Основна задача механіки та способи її розв’язання в кінематиці

Збірник наукових праць «Cлавута»
Припускаючи, що тематика даної конференції може виявитися для Вас І ваших колег цікавою, запрошуємо Вас взяти участь у роботі періодичної...

Збірник наукових праць «Cлавута»
Припускаючи, що тематика даної конференції може виявитися для Вас І ваших колег цікавою, запрошуємо Вас взяти участь у роботі періодичної...

Програма державного іспиту з предмету
Основна задача математики є формування уявлень про роль математики у пізнанні довколишнього світу та забезпечення свідомого та міцного...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

geo.lekciya.com.ua
Головна сторінка